І гріш мій, так, як мого тестя, В жидівській утоне кишені!" Такими мислями важкими Отець вітав твої родини, Не бачивши тебе й на очі, Такий талан тобі пророчив ! А мати в болях умирала й, тебе вродивши, прошептала : „О, щоб я більше не діждала Ні жити, ні на світ глядіти, Ні родить ті нещасні діти І" Відтак зжмурила згаслі очі, За серце вхопилась нещасна, Стогнала тихо, тихо гасла, І згасла таки тої ночі. А ти безпомічна лежала В руках у баби-повитухи, Мов мишеня, ледве пищала, Немов грізні, ворожі духи Тебе в життя найпершій хвилі Юрбою густо обступили. Плювала баба і христила, І хухала і положила Тебе у теплу купіль стиха,— Твоє ридання не вгавало, Немов ти чула, скільки лиха Тебе в життю тім земнім ждало. Бере тя баба на коліна, Колише, цмока, плеще, хуха,— Дарма ! І шепче повитуха : „А цур ! Та це якась відміна !“ Відтак у пеленки новії Тебе повила, обмотала, 72
