Від малку поміж чужими, Від малку в тяжкій роботі, У поштурковищу людськім ! Оттак жила я літ двадцять. І не жила, а хилялась, Із корчми в корчму тинялась. Робота денно і нічно, Корчмарка зла і лінива, Корчмар побожний та злодій, І вередливії гості… Усяке те тільки й дума — Слузі роботи завдати, Слугу щипнути та штуркнуть, Слуга ж і писнуть не сміє, Ще й усміхатися мусить, Хоч гнів і сльози на верха. Оттак жила я літ двадцять. Аж раз корчмар мені шепче : „Приходь ти, Сурко, до мене Вночі, як жінка поїде !“ Я хоч негарна й похила, Хоч глупа виросла й темна, Читать, писати не знаю, Молитись Богу не вмію, — А таки я здогадалась, На що я Юдці здалася. Гадала зразу втікати, Потім — корчмарці сказати, А далі так розгадала : „Однако вік мій минає, Як та вода по болоті, Без щастя, радощів жадних ! І вмру і знати не буду Того, чим тішаться другі ; А там, у небі, безплодним Не має вступу, ні чести.
