Нехай же буде й у мене Дитя малесеньке ! Боже, Як же ж любить його буду ! Ті ручки й ніжки дрібнії Своїми гріти устами ! Собі від рота відійму, Щоб лиш воно було сите. Саму хай б'ють, зневажають, Щоб лиш воно, моя квітка, Росло, як людськії діти !“ Оттак я думала часто, Із річки носячи воду, У кухні миючи миски, Перучи шмаття жидівське. І чула, як там під серцем Воно все і дужче і дужче Ворушиться починало. Не раз, бувало, аж дух в мні Запре, я стану, мов п'яна, Робота з рук випадає, — Зажмурю очі і сиджу… І вже ввижаєсь півсонній Воно — маленьке, рожеве, Ціле м'якеньке, пухкеє, Як треплесь в мами на грудях, Сміється, дрига ніжками. І так сиділа б хоч вік весь, Якби корчмарка не вздріла І в карк не вдарила міцно Та не прикрикнула грізно. А я з мрій своїх прокинусь, Гляжу на неї — не злісно ! Не було злости й крихітки У моїм серці в ту пору — А гордо так, як царівна, — Оттак сказала би злюці: 123
