Воно, малюсіньке, зараз, Взялося ссати так міцно — Морозу ще не почуло, Тільки що щічки червоні. І ссе, а очка ті чорні Звернуло прямо на мене І так глядить, мов розумне, Мов ось-ось хоче сказати : „Не бійся, мамо, не бійся !“ І стало якось так ясно Довкола мене і любо, Неначе сніг весь розтаяв І вітер теплий повіяв І пруття зеленню вкрилось… А я дивлюсь, не надивлюсь, На ангелятко маленьке — Про світ, про горе забула… Втім1) пси завили десь близько І вітер свиснув над ухом І снігом кинув ув очі — І я прокинулась разом. Аж чую : руки і ноги Вже одубіли, мов крига, Дитина змерзла і плаче, Мене сон клонить додолу — О, Боже, я замерзаю ! Була хвилина — і думка У голові моїй блисла : „Що ж, замерзаю, то й добре ! Не буду більше терпіти“. Та плач тихенький дитини, Мов ніж, пройшов моє серце, Прогнав ту думку погану. Ні, ні, сама я хай гину,
- ) Втім — раптом, аж ось.
127
