Та за що ж гинуть біднятку? І, псієї сили добувши, Я викопалась із снігу, Що вже до в-пів мя присипав, І загорнула дитину… Хотіла б бігти Бог зна де, Та сил немає. Хотіла б Огріти бідну дитину, Та в мні тепла вже не стало. А тут дороги не видно, І ноги в'язнуть в заметі, І вітер свище, б'є в очі… Я йшла без думки, аж бачу : Стоїть хатина, мигоче Слабеньке світло з віконець. І я надумала зразу Під те віконце в загату Свою дитину покласти. Тут чеиь не всі ще поснули, Хтось плач дитини почує, її візьме, обігріє… Сама ж піду світ за очі, Поки де згину в заметі. Як нагадала — зробила. Поцілувала те личко, Що вже мороз був обхопив І сніг присилував вперто, Пообвивала, як мога, І у загату в затишку Ту ж під віконцем поклала. Сама ж, як сонная змора, Пішла снігами у поле. Тяжка була та дорога! Що крок, здавалось, на ноги Тягар якийсь сотнаровий Наляже — двигнуть несила. 128
