А вітер б'є мене в очі І свище—чую виразно, Словами свище : „Ти, підла, Погана Сурко, що робиш 1“ То йду, то стану… У серці Немов іглами щось коле. І ловлю слухом всі звуки, І все, здаєсь мені, чую — Пищить і квилить дитина. І почали мені мислі Страшнії в голову лізти : „Ану ж всі в хаті поснули, Плачу дитини не вчують, Моя дитина замерзне ! Ану ж почують собаки, З'їдять дитину живою Iм І я, мов вкопана, стала І, обернувшись, щосили Кричати стала: „Рятуйте ! Моя дитина, дитина I“ Та пусто, глухо довкола, Ковтає вітер мій голос… І я, мов кінь із припону, Рванулась, кинулась бігти Назад в село. Спотикаюсь, Упаду, встану, знов впаду, Кричу і плачу — даремне ! Біжу, біжу так і мучусь, Здавсь, годину, і другу, Здаєсь — віки вже цілії, А хати з світлом не видно. Якісь стоги все та верби, Собаки виють далеко, Якісь рови глибочезні, Плоти — а хати не видно І І стала люта, розпука
