Рви серце в мні, бліда журо-марюко Не дай заснуть в постелі безучастя Не покидай мене, гриже-гадюко ! Не дай живому в домовину класться, Не дай подумать ані на хвилину Про власну радість і про власне щастя, Докіль круг мене мілійони гинуть, Мов та трава схне літом під косою, І від колиски аж по домовину Живуть з бідою, наче брат з сестрою. Докіль життя тяжким нас давить валом, На пні ламає силою страшною, — Докіль ще недосяглим ідеалом Для мільйонів ситість, тепла хата, — Докіль на лицях сльози, ніби ралом, Борозди риють, — доки зимна ґрата Тюремна руки путає робучі,' Мруть з голоду бездомні сиротята, Пишаються під небом ті блискучі Гнізда розпусти, зопсуття й обмани І світ заражують, докіль могучі „Стовпи“ отруту ллють в народні рани, Думки кують, для прихоті своєї, Люд трупом стелють люті Тамерлани ! Ох, загніздись на дні душі моєї, Важкая думо ! Сильними кліщами Стискай те серце, якщо б від твоєї 40
