Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 15. Поезії (1960).djvu/422

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка ще не вичитана

Мовчала і Файга, крутилась, мов тінь, По хаті, а ніччю ридає… І рад би промовить, потішить — так ні, Щось мов мені горло стискає. І в інший бік думи важкії пішли : „Невже лиш сама вона винна ? Чим ліпший і я ? Чи ж моєї вини Нема, що померла дитина ? „Роблю, заробляю, все к хаті гребу, А першу підвалину хати, її, свою жінку, я таки не вмів До хати життям прив'язати. „Не вмів її, зламану волев вітця, Знов випрямить, духу нового Додати. Одно лиш зумів — долучить Нове ще ярмо до старого. „Чи маю ж я право від неї жадать Того, що нівідки було їй Здобуть? Попрікати1) її дурноту, Не бачучи власної свої?“ Роздумавши, хтів я осилить* 2) себе, Буть к ній ласкавішим. Та ні вже ! Занадто тяжка була рана, і йшло День-по-день усе поганіше. І бачу, що дурно лиш мучимось ми, Кажу їй : „Файгуню, нам вкупі Не жити !“ — Поблідла, стоїть і тремтить, Лиш очі на мене ті глупі

  • ) Попрікати — докоряти, обвинувачувати.

2) Осилить себе — перемогти себе. 145