Батько й мати серед хати, Вже зчорнілі, а круг них Троє діточок маленьких Ледве лазять і пищать, Мов три ангели, зіпхнуті У вонючий, чорний ад. Світло вздрівши, разом стихли. Із голодних оченят Виглянуло стільки горя І страху і просьб німих, Що я сам себе не стямив, Та, припавши коло них, Став ридати, мов дитина. Власне горе, власний біль, Сліз не витисли м'ні з серця, Аж ті діти… Боже мій ! А як тії небожата Руки к мені простягли І блідими усточками Просить їсти почали, То я скочив, мов із терня, І поклявся все віддать, Вік свій, силу, щоб тим дітям Чесним, щирим батьком стать. Зараз виволік я трупи До стодоли, затопив, Винайшов муки і масла, Дітям їсти наварив. А як діти попоїли, Я поклав їх спать, а сам, Кинувшись на голу землю, Волю дав гірким сльозам. Много я в ту ніч продумав, Все минувше перебрав, І рішенець тут незмінний На будуче я прийняв. 163
