Ця сторінка ще не вичитана
XIX Я не жалуюсь на тебе, доле: Добре ти вела мене, мов мати. Та ж де хліб родити має поле, Мусить плуг квітки з корінням рвати. Важко плуг скрипить у чорній скибі І квітки зідхають у сконанню… Серце рвесь, уста німі, мов риби, І душа вглиблявсь в люту рану. А ти йдеш з сівнею й тихо сієш В чорні скиби і незрослі рани Нове сім'я, новії надії, І вдихаєш дух життя рум'яний. 37
