Ну, так тепер ти наш! Тепер ти брат мій! Обіймає ного. Скажи, як звать тебе? Не мусиш конче Своє ім'я правдиве виявлять. Князь. Як так, хай буду я для вас Ставур. Овлур. Нехай і так! Князь. А що ж, ватажку, нині У вас вже рішено, куди іти І що робить? Овлур. Нічого ми на нині Не думали. Там кілька моїх хлопців Сидить під мостом, — прочі розійшлись По селах. Князь. І чого ж під мостом їм Сидіти? Овлур. Бачиш, тут цим шляхом нині Якісь їздці невідомі спішать То вроздріб, то купками. Всі оружні, На добрих конях. Князь. І куди прямують? Овлур. До Київа. Князь. А ти ж не міг пізнати, Чи з княжої вони дружини може, Чи деякі чужі. Овлур. Здаєсь, чужі. Та здалека пізнати годі. Князь. w Диво! Овлур. От то то й є! Й мене це здивувало. От я й засів ось тут, а хлопців своїх Під мостом посадив. Бажалос^ дуже Спіймати хоч одного з тих їздців. Князь. І що ж? Овлур. Спіймав насамперед коня — Весь чорний, срібнії вудила і сідло Таке багате… Князь. Ах, це певно мій! 113
