О в л у р. А перед хвилею, заким ти тут Явився, я одного з тих їздців Поцілив списом. Скрикнув, бачилось, Що впав, та я не міг його найти. Князь. Ну, як твій спис його поцілив, То вже йому не вискочить цілому. О в л у р. Я думаю, він скрився десь отут, Як впав з коня. А як не впав, то певно Його на мості хлопці переймуть. Князь. А як ти думаєш, що це за люди? О в л у р. Вже що я думаю про них, нехай При мні це лишиться! Це, бачиш, діло Потрохи політичне. Ну, а я Ізгой, то що мені вже там мішатись В політику! Нехай собі про мене І голови ламакпь! Князь. А про те Не бійсь, цікавий! І спіймати хочеш Одного з тих їздців, о В Л у р неохітно. От слабість людська. Ти знаєш, чоловік як та собака: Привикне, кажуть, бігати за возом, То біта й за саньми! Князь. Та цур їм всім! От краще думаймо, куди б іти, Щоби добуть яку добичу нині? Овлур. Ти, може, маєш дещо на умі? Князь. Найшлось би. Бачиш, я тепер вночі Підкравсь під саму київськую браму. Представ собі: відперта на стежінь! Сторожа спить уся немов побита. Хоч викради весь Київ — не почують! Ну, що, якби ми рушили та прямо У княжий двір? Ми дорогу знаєм 114
