Там, де той клятий Святослав сидить1 І Я ПОВИННа НИНІ буть… Затулює очі. Г остомисл. Запаво! Голубонько! Не плач! За пава. Не гнівайсь, друже! Ти знаєш, силою віддав мене, Безрідну сироту та беззахисну, За тебе Святослав. Ти знаєш, як Я плакала, як рвалася від тебе, Як проклинала день своїх уродин, Людей і світ і Бога і його, Його, грабівника мого наслідства! Не гнівайсь, друже! Я дурна була! Минулося. Тебе пізнавши ближче, Я полюбила зо всіх сил тебе І бачу нині в тобі пана свого І мужа й Бога й помсту за все те, Чим був затрутий вік мій молодий. Гостомисл. Моя ти бідна запахуща квітко! Як рад би я тобі здобути все, Все, що ти стратила! Запава. І ти здобудеш! Я знаю, що здобудеш! Лиш нехай Удасться те, що статись має завтра! Г остомисл. Ну, та щоб те вдалось, мені потрібно Спочити трохи! Бере з вікна клепсидру1 й заглядає. Бач, вже північ, любо, А я втомився нині! Добрий шмат Важкого діла нині я зробив. Спочити треба, щоб на завтра мати Знов свіжі сили. 1 Клепсидра — годинник пісковий. 127
