Вояк. Втомився, пане, я за дня страшенно! Не витримав, хвилинку головою Склонивсь на стінку. Прокидаюсь—що це За диво? Крізь густу нічную тьму Виразно бачу: по подвір'ю хтось, Мов вартовий, помалу-малу ходить Сюди й туди. Не чути стуку кроків, Не чути віддиху, не чуть нічого, А ходить, ходить, ходить… Придивляюсь: Високий лицар, весь у чорній зброї, З довжезним ратищем, з мечем при боці. Я помертвів увесь. За горло щось Немов здавило. Я згори хотів На нього коп‘ям кинути, та де там! Рука моя здеревіла. Наче стовп Стояв я в будці і очей не міг Від нього відвести. Мов чорна хмара, Отак ходив він по подвір'ю. Г остомисл. Ну, І що ж в тім є таке страшне? Вояк. Не знаю, Та я увесь мов помертвів. Гостомисл. І що ж З ним далі сталось? Вояк. Так з годину може Ходив. Г остомисл. Ну, варт ти сто різок, мій друже, Що за той час не взявся за відвагу І не зловив його. Вояк. Ні, пане. Я Не трус, та тут не просте щось було. Я й думать не посмів про те, щоби На цю появу руку міг підняти. Г остомисл. Ну, ну, кажи, що далі сталось? Де Вона поділась? 136
