Хоростіль. Не для нього вчительський хліб! Не для нього це місце! Юлія. Знаєте, я не раз боюся, щоб із ним щось злого не зробилося. Аджеж оце восьмий раз його переносять. І якби за якінебудь непорядки або провини! Та де там! Учитель він прекрасний, всюди похвальні свідоцтва мав, люди були з нього задоволені. Так що ж, усе винаходять в нього щось „політичне“! В однім місці війтові шахрайства відкрив, у другому з сільськими лихварями задерся, в третьому читальню заложив, у четвертому касу позичкову до порядку допровадив—оце й були його гріхи. І все найшлися темні духи, що за такі речі його вигризли з села. Хоростіль. Думаю, що й тут він не подовжить. Самі бачите, що тут темні духи сидять як у Бога за дверми. Тут їх цілі стада, цілі легіони. Ой, не Омелька тут потрібно! Юлія. От такому сильному та енергійному та дотепному як ви… Хоростіль. Ах, і не говоріть мені! І мені це вчительство давно вже вухами ллється! Та правду кажучи, я давно б його покинув—адже в мене по батькові є свій ґрунт і хата, господарство таке, що можна жити. А при тім, знаєте, я з третього року прав пішов на вчительство. Тоді мені параграфи вухами ллялися; думалось, що відітхну після них у чистій атмосфері педагогії та праці пожиточної для загалу. А нині стидно й признатися, іноді по просту тужу за параграфами, за університетом. Та дві речі держали мене досі. Юлія. А то які? Хоростіль. Одна—людська біда. Став чоловік тим учителем, і зараз як та верба 223
