бути. Чи тільки мій старий не заховав його де від мене? Ой,Господи! Плаче. Дитиночка моя! Одружився, ждав певно на благословенство від родичів—і нічого не одержав! Мартин. Та годі бо, пані майстрова! Не плачте! Може бути, що лист направду на пошті пропав. Що ж на те порадите? Ось слухайте далі, що він пише. Читає. Повідомлював вас про своє одружіння, я думав, що ви розгнівались на мене і для того боявся докучати вам своїм писанням. Агафія. А що?—бачите! Думав, що розгнівалися! Та воно й правда, старий мій і досі гнівається на нього, не може йому дарувати того, що кинув університет. Криштоф. А для чого ж він покинув університет. Агафія втирає сльози. Ой пане, ви ще недавно тут у нас, то й не знаєте, скільки в нас через те гризоти було. А от пан Мартин міг би вам розповісти, — він Івасів шкільний товариш і в нас від хлопця працює. Ну, та читайте далі, пане Мартине, читайте! Мартин читає.—Та тепер випало так, що я мусив покидати Лондон і їхати сюди до Відня, де забавлю кілька день, а потім поспішу до вас, дорога моя мамочко, щоб по кількох літах уцілувати ваші руки. Агафія плеще в долоні. Ой, Господи! Сюди приїде, до нас! Ну, от радість! От утіха! А не знати, надовго, чи на коротко? Не пише там про це? Мартин читає. Мушу вам при тім сказати, що часи моєї науки й мандрівки вже скінчилися і що я приїжджаю до Львова на постійний побут. 310
