Агафія. Слава Тобі Господи! Ну, все таки я ще дождалася і в Бога допросилася, щоб не дав мені вмерти без мого сина! Мартин читає. Жінка моя дуже бажає вас побачити і вже тепер, хоч знає вас тільки з моїх оповідань, любить вас щиро. Більше вам не пишу, бо й так швидко побачимось. Цілую вас і поздоровляю тата, ваш Іван.“ Агафія. Так ось як! З жінкою їде. Що ж, хай їх Бог благословить! Коби тільки добра була і його любила. Ну, та вже би хіба сліпа і глуха й без серця була, щоб могла не полюбити мого Івасика. Лише то не знати — хто вона? Не пише нічого про це. Ану ж то яка англійка або французька, що й слова людського не зрозуміє. От тобі й щастя! Молила Бога, щоб дав діждати невістки, а тепер і сама не знаю, чи зумію з нею й забалакати. К р и ш т о ф. На яких же то науках, пані майстрова, був ваш син за границею? Агафія. Та на яких науках? Чи я знаю, на яких! Таже власне із за науки вся біда вийшла. Він у школах дуже красно вчився—пан Мартин може вам сказати. Вже на університет ходив щось три чи чотири роки.— Я хотіла, щоб йшов на священика — не хотів. Батько каже „Йди на право, адвокатом будеш“. І того не схотів. Записався на натуральні науки, на якусь фізику та хемію. Батько гнівався, фукав, ну, але нарешті не боронив,— каже: хай буде професором. А тут нараз наш Івась приходить та й каже: „Тату, досить того дармоїдства, я хочу вчитися шевства, хочу бути шевцем“. Криштоф. От іще дурень! Найшов церкву Богу молитися! Даруйте пані, що я так ви311
