разився про вашого сина, але я справді не можу зрозуміти, як може хтось любити те наше огидливе ремесло, Агафія. Ой, пане! Мені аж згадувати страшно, що тоді в нас діялося. Скільки я тоді наплакалася—Бог один знає. Батько як почув такі слова, як кинувся на нього, то коли б я не була затримала його, був би, здається, вбив Івася. „Що, ти хочеш на мою мізерію зійти? То я за пліт викинув усе те, що дав на твоє навчання?“ Та й що говорити! Всього було. Зразу старий кричав, сварив, далі зачав ла- схавіше говорити, навіть просити: „Сину, не роби мені того, то буде встид для мене!“ Ні, та й ні. Так якби хто клин забив хлопцю в голову. „Хочу бути шевцем, та таким яким в теперешніх часах швець повинен бути!“ Тоді старий,— знаєте, який він є,—розлютився страшенно. „Ну,— каже,— коли мене не слухаєш, то я й знати тебе не хочу! Йди мені геть із хати!“ А Івась спокійнісенько каже: „Розуміється, що піду. Бо хіба ж я у вас можу чогось навчитися?“ Це ще дужче розлютило старого й він знов кинувся на Івася. Втирає «очі хисткою. Мусив бідненький утікати з хати. Вже я потім лиш потайно з ним бачилася, крадькома дала йому грошей на дорогу. К р и ш т о ф. Куди ж він поїхав? Агафія. Зразу був з рік у Відні, потім подався до Парижу, а відси перед трьома роками виїхав до Лондону. Добре йому там поводилося, нема що казати. Кр. иштоф. Ну, а що ж, батько перепросився? Агафія. Та де там! Навіть згадувати про сина не хоче, особливо при чужих людях* 312
