Князь. Жінко, я його не маю. Предслава. Ти засудив його,обдер із чести, З маєтку, з всіх заслуг, з усяких прав. Ти пхнув його могучою рукою Із сонячних вершин життя людського В безодню темну, там де вічний страх, Де мука, ганьба. Він ізгоєм стався, Безправним між людьми, мов вовк у лісі, Без імени, без роду, без маєтку. Все, все відняв ти в нього! Мов кропиву З города, вирвав з між людей його, А ще мене питаєш: „Де твій муж?“ Князь. Ну, бачу, горе не зламало ще Твоєї вдачі гордої, Предславо! Язик твій гострий, як і був. Предслава. Бо горе І кривда люта все гострять його. Князь. Про кривду, жінко, говорить не смій! Твій муж убив Добриню воєводу І заслужив на смерть. Не мій був суд, А всіх бояр, що засудив його. Предслава. О, так! О, так! Князі святі, безгрішнії Вони ніколи не скривдять нікого, Бо як захочуть щось таке зробити, То все знайдуть услужних, що за них Візьмуть на душу гріх. Князь. Безумна жінко І Невже ти думаєш, що блюзнячи Отак мій суд і праведні закони, Осягнеш те, за чим сюди прийшла? Предслава хапається за голову. Ох, накипіло в серці моїм горе, Немов отрута, й тиснесь на язик! Та ні! Мовчу вже! Я ж не задля себе Прийшла сюди. П'ять день уже чекаю 92
