Напущав Боян, наш віщий батько,
На лебедів білоперих стадо,
Але пальці свої віщі клав він
На живії, звучачії струни,
А самі вни князів прославляли.
Тож ми, браття, зачнем тую пісню
Від старого князя Єдноборця
Владимира аж до времен наших,
Аж до Ігоря, що ум свій кріпкий
Насталив розвагов свого духа
Й погострив ще мужством свого серця,
Й, наповнившись воївного духа,
Напровадив свої дільні полки
В половецький степ за руську землю.
Тогда глянув князь Ігор угору
І поглянув на світлеє сонце.
Сонце тьмою своє світло вкрило,
Тьмою вкрилось все Ігоря військо,
І печаль всіх серця обгорнула,
Сумно стало Ігоря дружині.
То князь Ігор до дружини каже:
«Браття милі і ви, други вірні,
Радше нам згибати під мечами,
Положить життя за руську землю,
Як згибати в поганській неволі!
Але всядьмо, браття, ми на своїх
Бистрих коней, щоб узріти скорше
Сині хвилі великого Дону!»
Так-то князю жажда слави й бою
І жаль тяжкий і гнів на половців
Запалали в умі й заступили
Страшне знам'я йому пред очима.
«Хочу, каже, коп'є преломити
З вами, вої — русичі хоробрі,
Конець поля — землі половецькой,
Хочу голов свою положити,
