Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/11

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


Напущав Боян, наш віщий батько,
На лебедів білоперих стадо,
Але пальці свої віщі клав він
На живії, звучачії струни,
А самі вни князів прославляли.
 Тож ми, браття, зачнем тую пісню
Від старого князя Єдноборця
Владимира аж до времен наших,
Аж до Ігоря, що ум свій кріпкий
Насталив розвагов свого духа
Й погострив ще мужством свого серця,
Й, наповнившись воївного духа,
Напровадив свої дільні полки
В половецький степ за руську землю.

 
II. ЗБІР ІГОРЯ І ПОХІД ВСЕВОЛОДА
 

Тогда глянув князь Ігор угору
І поглянув на світлеє сонце.
Сонце тьмою своє світло вкрило,
Тьмою вкрилось все Ігоря військо,
І печаль всіх серця обгорнула,
Сумно стало Ігоря дружині.
 То князь Ігор до дружини каже:
«Браття милі і ви, други вірні,
Радше нам згибати під мечами,
Положить життя за руську землю,
Як згибати в поганській неволі!
Але всядьмо, браття, ми на своїх
Бистрих коней, щоб узріти скорше
Сині хвилі великого Дону!»
 Так-то князю жажда слави й бою
І жаль тяжкий і гнів на половців
Запалали в умі й заступили
Страшне знам'я йому пред очима.
 «Хочу, каже, коп'є преломити
З вами, вої — русичі хоробрі,
Конець поля — землі половецькой,
Хочу голов свою положити,