На палець зробив собі перстень із злота,
Ввійти між рицарство зібрала охота.
На ноги зробив собі чоботи з злота, —
До танцю рицарського в нього охота.
«Тепер потанцюю, аж двір залунає.
Хай виступить та, що найкраще співає!»
І Гаємо вийшла і так заспівала,
Що всіх своїм співом за серце забрала.
«Тепер ідіть кожний до дому свойого,
А ти в мій кораблик, Гаємо-небого!»
Заплакала Гаємо, руки ламала.
«Хочеш, щоб слугою твоєю я стала?»
Заплакала Гаємо, вмилась слізьми.
«Чи ж мушу йти з сонця до морської тьми?»
«Гаємо, дівчино, перестань ридати!
Дам я тобі в себе золоті палати.
Гаємо, дівчино, перестань ридати,
У моїх обіймах щоніч будеш спати».
І вмить обняв панну зимними руками,
Аби в свій кораблик понести без тями.
У дівчини думка у душі шибнула:
«Добре, що свій ножик я не позабула».
Цар морський сю думку зараз відгадав,
Гордо та глумливо до неї сказав:
«Не боявсь я лука, ні списа стального,
Не боюся й твого ножика дрібного.
«Не боявсь я лука, ні меча страшного,
То мені й твій ножик не зробить нічого».
