«Всі серця, що тріскають з болю день в день,
Всі сльози, що ллються щохвиля,
Всі муки нещасних робучих людей,
Все горе, що в гріб їх з колиски веде,
Все, все перед очі мені приходило —
Недугів і нужди палющий огень.
«Ось тягнесь каліка, ось лізе сліпий,
Ось той, що з даху впав — поламані ноги!
Ось бідна вдовиця жебруча гіркий
Хліб прошений, — двоє замерзлих дітий
При ній, непохованих! Ось той убогий,
Голоден, що з двору слуга випхнув мій!
«Всі сльози, що я осушити могла,
Та холодно, згірдно лишила,
Всі хорі, котрим я не допомогла,
Холодні, що й шматки я їм не дала, —
Все, все тут мене обступило,
Навіть негр, що його я боялась мала!
«Ті очі благаючі, тусклі, сумні,
Ті погляди, в просьбі несмілі,
Ті лиця, мов глина, нужденні, марні,
Тиснулись тепер до лиця аж мені!..
О боже, не дай же подібної хвилі
За гробом ще раз пережить, як в тім сні!
«Пекельний огонь і пожар сірчаний,
Пекучі, невсипнії кари
Нічим проти неї! Вид нужди страшний
Прошиб моє серце, мов меч огняний!
Ті безмірно збідовані мари
Всі забаги панські прогнали з грудий!
«Сліпа, легкодушно по версі життя
Я вік молодий прогуляла;
Ба ні, бідну дівчину, ніжне дитя
Давить помагала, зводити з пуття
І тисячі трупів в могили вганяла
З дороги тернистої в гріб забуття.
