Носили в млин мішища гарно,
Як їм релігія веліла;
До бунтів не було їм діла.
Кричать, бурчать вони не вміли,
Спокійно сіно смирне їли
Із жолоба святої звички.
Той давній час — пішов на прічки!
Нові осли, хоч є ослами,
Та скромності нема між вами.
Хвостами круть-верть по-жебрацьки,
Та дух під ними гайдамацький.
За ваші глупі міни всякий
Гада, що чесні ви осляки,
Та ви нечесні, ще й злосливі,
Хоч так на вид — осли учтиві.
Ну, лиш під хвіст насип вам перцю,
То ревете, аж гірко серцю
Від криків тих! Ввесь світ порвати
Хтіли б, а вміють лиш кричати.
Безмисна лютість, безпровідна!
Безсильна злоба, сміху гідна!
Ваш глупий вереск, то лиш знак їх —
Тих ваших хитрощів усяких,
Знак, що за підлеє ледарство,
Тупе та низькеє коварство,
І скільки злоби, трути, жовчі
В ослячій шкірі крилось мовчки».
Тут форкнув цар, та швидко знову
Так далі вів свою промову:
«Вельможні ослове, молодші і старші,
Я знаю наскрізь вас! Я лютий! Монарші
Слова говорю вам виразно,
Що так безстидно, несуразно
Зганьбили ви мій уряд до шпунту.
З свого ослячого штандпункту
Куди вам львячі заповіти
Мого правління зрозуміти!
Вважайте лиш! В моїй державі
