Палата буриться, шумить, не слуха…
Хтось вільність пригадав, — в кітлі не закипіло…
Хтось нагадав про королівські плани.
Про гноблених людей, царів і деспотизм,
Палата знуджена кричить: «A l'ordre! A l'ordre!»[1]
Аж тут міністер скарбу, як з дрюком,
Вбігає з бюджетовим рефератом,
І почина мішать в промові цифри
Процентів, мит, оплат і реманентів;
Палата прискає, шумить, кипить, гуде,
І шумовини аж під небо пре.
Народи тішаться, бояться кабінети,
А всі нарешті дізнаються зразу,
Що шум увесь був лиш про брак монети.
Хто бачив кашоварний той котел,
Або той парламент, той легко зрозуміє,
Який там шум повстав серед полків,
Коли царів наказ у них влетів.
Враз триста бубнів затарабанило,
Як лід Неви, коли на штуки присне,
Піхота роздалася в довгі лави;
Колони сунуть одні за другими,
У кожній комендант і тамбор на чолі.
Як сонце, цар стояв, полки ж довкола
Немов планети котяться і кружать.
Втім, цар кивнув, і зграя ад'ютантів,
Мов з клітки горобці або хорти зі свори,
Метнулися в той круг з шаленим криком,
І вслід за тим піднявся ще страшніший
Крик генералів, майорів, сержантів,
Гук тарабанів, пискіт музикантів.
Нараз піхота, як з якоря линва
Розвинена з точила, простяглася шнуром.
Кіннота в рух, полки зближаються,
Зливаються, стають суцільним муром.
