Жив я в ту пору на Канонії
В сусідстві неба,
І слухав зблизька сфер гармонії,
Моливсь до Феба.
І жив безжурно, як вчить наш тато
Поет Горацій,
Любив я книги, любив дівчата
І муз і грацій.
Хоч там поеми мої незгірші
Брали під пляцки,
Щоніч писав я скажені вірші
A la Словацький.
І замість сліпать без відходу
Над corpus juris,[1]
Я славив усміхи і вроду
Варшавських «гуріс».
Раз мене спутав зір сусідки
Любовним лихом —
(Де вже не ставить Амур сітки!
Навіть під стрихом!)
Та не буває для поетів
Любов без шкоди:
Тоді дряпнув я сім сонетів
І штири оди.
