крізь окуляри загляда в червону
свою книжчину і глипає кругом цікаво,
от, як то вже ті англичани вміють.
Велить спиниться, мов чужий в чужому,
йде до великого князя — лиш моргнув тайно.
Це нігіліст був — шепнув два-три слова,
що все пропало, схоплений посланець,
що в Оріянду з цілим почтом іде
сам комендант із „третього відділу” —
вклонився, в трійку сів, поїхав далі.
Великий князь щодуху завернувся,
ось по цих сходах скочив довгим кроком,
вбіг в кабінет; скрині відчиняє,
паперів тиск із них на землю горне,
з лямп керосином бух — і чирк сірничку…
І вийшов, і у парк; де перш стояв,
там знов стає, назад схрестивши руки.
І жде. Аж бач, іде той генерал
в цивільнім одязі, що й не пізнати.
— Куди? — великий князь до нього гримне,
— Тут, в Оріянду з царського наказу.
— Сюди йди, рабе і кинув до сходів.
В тій хвилі вибух золотий язик
на рівний дах, вискакували інші
в плащах чорнявих вікнами й тяглися
до неба вверх — палає Оріянда.
Великий князь сміється, що аж очі
слізьми заходять, і ще й підганяє
жандарські душі: — Йдіть, голубчики!
Що стали? Ах, раби ліниві, так
сповняєте царя свойого волю?
Та й ще при мні, государевім вуйку?
Розжалуєм! Сибір на вас, собаки!
Так кпив…
Тоді лишилось з Оріянди
