На собі носив він оружжя стальнеє,
Оружжям стальним врагів хмари поражав.
Ой, нема вже молодця у горах!
Тут на нього скочив хитро лютий ворог,
Грізне око злобов запалало,
В грудь го тяжким молотом ударив,
Молодую душу видер молодцю,
В жалю сумно всі ліси зашуміли!..
Ось душиця тяглим горлом уліта,
Пташков пурхнула з рота!
Тут лежить він, — тепла кров
За душев тече, що тіло вже лишила,
Кров скипілу п'є сира земля…
В кожній діві з жалю серденько тане.
Лежить молодець на сирій землі,
А над молодцем дубець вироста,
Суччя й конарі й гілля випуска
Все ширше та ширше!
Там олень прибіга з красними рогами,
Біга, скаче на прудких ногах,
Догори горло тяглеє спина,
Листя зелене зрива.
І злітаються бистрі кругайці
З цілого ліса на сей дуб товпами,
І всі на дубі покрякують сумно:
Ой, впав молодець від злоби врага!
За молодцем діви плакали усі!
Ой, літає голуб із дрова на древо,
Жалібно воркоче горем всьому лісу:
«Ой, ти, лісе темний, по тобі літав я
З своєв голубицев милою-коханов.
Ах, а лютий Збигонь зловив голубицю
І поніс у замок, ах у замок кріпкий!»
Гей, то ледінь ходить круг твердого замку,
Жалібно вздихає по своїй миленькій.
Від замку на скалу, а на скалі сів си,
