Та й сидить жалібно, мовчить з німим лісом.
І прилетів голуб, жалібно воркує, —
Підняв ледінь голов і мовить до нього:
«Ти голубе сумний, жаль тобі й самому.
Чи тобі кругаєць ухопив дружину?
Оцей Збигонь тама, у тім сильнім замку,
Що вхопив кохану й мені мою милу
І відвів у замок, ах у замок кріпкий!
Голубче, ти був би боровся з кругаєм,
Коли б в тебе було удале серденько;
Ти б був кругаєві видер свою милу,
Коли б були в тебе гострі, страшні кігті;
Ти б убив був певно лютого кругая
Коли б в тебе сильний дзьоб був м'ясожирний!»
«Вгору, молод хлопче, на Збигоня кинься!
Таж в тебе на врага серце преудале,
Таж в тебе на врага сильне, гостре ружжя,
А на його голов тяжкий, твердий молот!»
Долів кинувсь ледінь, долом темним лісом,
Взяв на себе ружжя, а на плечі молот,
Спішить лісом темним ід кріпкому замку.
І вже коло замку, — ніч, усюди темно,
П'ястуком застукав, —
«Хто там?» З замку голос.
«Я се, ловець блудний!»
Отворилась брама.
Застукав у другу,
Отворилась друга.
«Де владика Збигонь?»
«Там, в світлій кімнаті».
Ой, там Збигонь вільний, ой, там діва плаче.
«Отвори стрільцеві!»
Не отворив Збигонь, а ледінь у двері
Молотом як гряне, — двері отворились,
Як молотом гряне у Збигоня голов,
Впав владика замку!
Він по замку всюди, як перун лютує,
І всіх убиває, в крові врагів миєсь, —
Досвіта спочине коло своєй діви.
Зійшло раннє сонце, на замок засяло,
