На сходи, що до спальні пишної ведуть, А побіч неї зараз і скарбниця є! Та чудо-юдо живо схопилось з землі І грізно шлях мій заступа* простуеться Худе, високе, очі дикі, каправі, Вид дивовижний, що жахає душу й зір. Та я на вітер мовлю; мова силуєсь Даремно постать сотворити, як живу. Та глянь, сама! Вона вилазить ось на світ! Тут ми пани, аж поки наш король прийде. Г Феб, що любить красоту, прогонює Страшні прочвари в дебри або нищить їх. Форкіяда показується на порозі між одвірками. Хор. Много зазнала я, хоч молодії ще Понад чолом мені кучері в'ються! Много страховища бачила я, Зойки воєнні, троянськую ніч В хвилі упадку. Крізь хмароломний запилений рев Тлуму вояцького чула грізні Оклики божії, чула Незгоди Голос спіжевий, що нісся по полю, Бив в наші мури1. Ах, вони стояли ще, Мури Іліону, Але вогнянеє море Від сусіда до сусіда Розливалось, розширялось Власним подувом бурливим Понад містом, тьмою вкритим. 1 В Гомеровій Іліяді кричить Еріс, богиня незгоди, серед битви. Опис руйнування Трої в оцій пісні нагадує трохи опис у Віргіліевій Енеїді II, 310—315, 608—633. 120
