Мене ще не було тоді,— не персь я На світ, не люблю також сеї жизні, Яку тепер веду. Пощо отець Змії і жінці дався на підмову? А дався,— так защо ж мені терпіти? І що за гріх? Таж дерево росло,— Чом не для нього? А як ні,—пощо Бог посадив го 1 близько нього, в раю На самій середині? Вони на те Усе одне лиш кажуть, як спитай їх: „Бог так хотів, і добре так було!“ Хто зна, чи добре? Чи як Він всесильний, То мусить бути й добрий? Я лиш овоч Усього бачу,—а він страх гіркий, І я го мушу їсти за гріх других.— Но хто це там? До ангела подібний, Понурий лиш, сумніший із лиця Неземний дух. Но я—чого ж дрижу? Чи ж боюсь більш його, ніж других духів, Котрих щодень з мечем вогнистим бачу При вході раю? Часто я круг нього Смерком повзу, щоб глянути хоч раз В той сад,—мою батьківщину правдиву, Заким не вкриє ніч високі мури І дерева святі, що зносять гордо Вершки свої над стіни неприступні. Меч ангелів огнистий не лякає Мене,* чого ж дрижу я перед тим, Що йде сюда? Здаєсь від них він дужчий, — Не менш хороший, та не так хороший Як був, або міг бути: сум якийсь Мутить його красу. Чи може бути? Чи ж сум можливий не лиш у людей? Но ось він! 1 Го—його (діялект.). 14
