Чи сном була Давидова хвала? Була марною велич Соломона? Нас не зламали ті літа неволі Край вавилонських рік, не знищив Тит, Ми все народ, потоптаний, малий Та висміяний, та, проте, народ; Так жиємо, хіба б наш Бог віднині Не хтів про нас і знать. Те, що ми е, Що почуваємо себе народом, Ліпшим від всіх і вибраним між всіми, Це наша сила, наш тріюмф, побіда! І в кіхтях злої вашої вовчиці, Що затягла пів світа своїм тілом, Ми дихаєм, єсьмо, жиємо досі! Цього не заперечиш ти, легате! Руф. Вовчиця та, що з неї ти смієшся, Не простягала лап, щоб вас розшарпать Зовсім, на порох; інші наміри І інші цілі кермували нею. Занадто ви дрібні, равві учений, Щоб простягать на вас спіжеві лапи. Коли така прочвара кинесь бігти, Ковтать простір перед собою вольний, То що там їй тернина, що припадком Уб'ється в лапу? Бестія летить, Рве, жре, і топче, що на шляху здибле,— Терн потім, аж по всіх тріюмфах бою, Спокійно вилиже — то Рим і ви! А к і б а. Прочвара, мовиш, — це мені досить, Світ нас розсудить, як оба ми, порох Забутий, тлітимем. Даруй, що я На хвилю стурбував твій супокій. 336
