рів онучкареві, та один, що трохи знався на кравецтві, захотів зробити собі з неї камізельку, попоров її і знайшов гроші. Не кажучи про це нікому, почав розпитувати інших жебраків, куди поділи свої реверенди. Довідавшийся, що вони в онучкаря, він звірився одному поліціянтові, свойому далекому своякові, вбрався сам за Василіянина і в супроводі поліціянта наскочив до онучкаревої халабуди, ніби то робити ревізію за покраденими реверендами. Переляканий жид зараз віддав усі лахмани і рад був, що скараскався біди. А жебрак і поліціянт повипорювали гроші, поділилися ними та й забралися Бог зна куди. Онучкар, здибавши незабаром потім одного з тих жебраків, почав докоряти йому, що продав йому крадену реверенду, і мало не ввалив його в біду. Жебрак образився і потягнув жида до манастиря, де йому потверджено, що реверенди не були крадені. Жид зо страхом оповів про доконану в нього ревізію, про поліціянта з шаблею і монаха в старій реверенді. Справа набрала серйознішого, таємничого вигляду. Ніякий монах із манастиря на ревізію не ходив; поліціянта, що буцім то був у нього на ревізії, онучкар не міг пізнати, «бо дуже тоді забоявся». На тім була би справа й закінчилася, якби один братчик у старім, пошарпанім требнику, що належав до небіжчика скупаря, не був знайшов за оправою в хребті застромленої картки паперу, зложеної в трубку і записаної рукою покійника. На ній списані були ріжними часами всі
