суми, які вмів призбирати цей скупар-ректор і які по черзі зашивав у кожну реверенду. Було того більше як двадцять тисяч. Вість про це рухнула по місті. Така сума в тих часах у такій бідній, глухій містині, як Дрогобич (це було ще геть перед бориславським золотим потоком)[1], видавалася чимось великим. Онучкар довідавшися, який скарб він мав у руках протягом мало не двох неділь, і як по-дурному дав собі видерти його, з горя повісився. Поліція кинулася пошукувати того, хто робив ревізію в онучкаря, але все було даремне. Лише жебраки віднайшли по кількох літах свойого бувшого товариша, що зробився заможнім господарем, мав жінку й дітей, і пізнавши своїх колишніх компанів гостив їх пару день та обдаровував щедро. Про реверенди не згадував, а коли питали його, як це сталюся, що він так забагатів, відповів коротко:
— Так мені Бог дав!
А потім помовчавши додав:
— Можу присягнути, що я нікого не вбив, не ограбував, не скривдив. Таке моє щастя було!
Чи вірили жебраки, чи не вірили його словам про те, що він нікого не скривдив, але останнє речення переконало їх вповні: таке було його щастя! Вони не видали свойого колишнього товариша та й зрештою що могли закинути йому?
- ↑ В Бориславі є копальні нафти, куди при відкритті посунула сила людей, гонючись за «щастям».
