зі своєю приятелькою. Звільна проїхало кілька фіякрів. Інші фіякри стояли вже кілька годин мов неживі — коні й візники спали. І в міру, як вони минали бульвари — бульвар Бон-Нувель після бульвару Пуассонєр, і дальші: бульвар Сен Дені, бульвар Сен Мартен аж до площі Республіки, нужда і страждання почали показуватися наново, чимраз гірші, зустрічалися занедбані й заморені голодом постаті, всі ті відпадки людства, що їх під ніч викинено на вулицю. Та ось уже надтягла армія замітачів, щоб прибрати вчорашнє сміття, аби Париж уранці побачив себе у пристійнім туалеті і не потребував червоніти за стільки огиди і стільки страховищ, нагромаджених лише за один день.
Але особливо, пройшовши бульвар Вольтера і зближаючися до кварталів Рокет і Шаронь, обидва брати почули, що входять у гніздище праці, де часто не вистачає хліба, де життя є мукою. П'єр почув себе тут, як дома, бо кожнісіньку з тих довгих, багатолюдних вулиць він колись обійшов не раз, а сто разів, коли разом з добрим аббе Розом відвідував зневірених, роздавав милостиню, підіймав дітей із ринштоків. І от немов жорстокий привид віджили в його душі всі ті драми, яких він був свідком, всі ті крики, сльози і криваві смуги, всі ті батьки, матері і діти, що, збиті накупу, мерли з недостатку, в бруді, в занедбанню — все те суспільне пекло, де він остаточно й сам утратив останню надію, відки втік, ридаючи, з тим переконанням, що милосердя є проста розривка багачів, ілюзійна і безхосенна. І це почуття ожило в ньому в цю досвітню годину, серед тієї дрожі очікування, незвичайно живо, коли він знову побачив цей квартал так само повний страждання, так само пригноблений, мов призначений на вічну недолю. Чи той старий дідусь, котрого аббе Роз одного вечора ледве відживив, не вмер учора з голоду он там у тому куті? А та дівчина, яку він сам одного ранку виніс на руках по смерті її батьків, чи ж не зустрів він її пізніше дорослою, яка валялася на тротуарі, ревучи там під п'ястуками сутенера? А їх були легіони, тих нещасних, як-
