була година, життя не зупинялося ніколи, бо коли позамикано винарні, кав'ярні, балі, то нужда та проступки, викинені на вулицю, вели далі своє нічне життя. Тут були всі ті, що не мали нічлігу, найнижча проституція, що шукала леговища, волоцюги, що спали на лавах, злодюжки, що шукали доброго влову. Дякуючи прихильній пітьмі випливало наверх усе дно Парижу і все його страждання. Порожні вулиці тепер належали до голодоморів без хліба і без даху, що не мали як показуватися на денне світло, до густої, змішаної і безнадійної маси, що тільки вночі вилазить із нор. І які то страховища цілковитого занедбання, які появи болю й розпуки! Який стогін далекого конання роздавався по Парижі того ранку, де на світанку мали ґільйотинувати чоловіка, замученого бідолаху!
Коли Ґійом і П'єр зійшли вниз вулицею Мучеників, Ґійом побачив на лаві простягненого старця, босі ноги якого вистромлювалися з обридливих, подертих чобіт. Німим жестом він показав його братові. Кілька кроків далі П'єр таким самим жестом показав дівчину в лахміттю, що, скулившися на порозі брами, спала з відкритим ротом. Вони не потребували говорити один одному голосно, який жаль і який гнів бурхав у їх серцях. Тут і там проходили парами помалу поліційні агенти, теліпали тих нещасних і змушували їх уставати і йти далі. Часом, коли хтось видався їм підозрілим і непокірним, вони вели його на інспекцію. Тоді до нужди тих видідичених доливався ще й гнів, ще й зараз тюрми, що часто з простого волоцюги робить злодія або і вбивцю.
На вулиці Мучеників і на вулиці Фобур Монмартр змінився образ нічної людности. Обидва брати зустрічали хіба запізнених нічних гостей, жінок, що волочилися вздовж домів, мужчин і дівчат, що частували одні одних кулаками. Далі, на великих бульварах, видно було гостей, що виходили з забав, блідих панів, що закурювали сиґари на порозі високих, чорних домів, з яких тільки на однім поверсі ясніли вікна серед нічної тьми. Якась пишно вбрана дама в бальовім строю йшла помалу пішки
