ких не можна було врятувати, котрі ненастанно родилися на нужду, так як чоловік родиться калікою. Вони з усіх боків падали в те море людської несправедливости, в той океан, що від віків стоїть усе на одній мірі, котрий надаремно силкуються вичерпати і котрий ширшає раз-у-раз. Яка важка мовчанка, яка густа пітьма лежить на тих робітницьких вулицях, де так і видно, що сон є близьким товаришем смерти! Голод блукає вулицями, недоля ридає, якісь неясні постаті, мов привиди, проходять і тонуть у глибокій темноті.
В міру того, як Ґійом і П'єр ішли далі, вони мішалися з чорними купками, з цілими гуртами цікавих пішоходів, що безладно і гамірливо поспішали до ґільйотини. Вони плили, збігалися з усього Парижу, неначе гнані брутальною гарячкою, передсмаком смерти й крови. Та, не вважаючи на глухий клекіт цієї темної юрби, вбогі вулиці потопали в сутінку, ані в однім вікні у фасадах не було світла, не чути було навіть подиху робітників, підкошених утомою, звалених на сумні нужденні леговища, з котрих піднімуться аж пізніше при першім світанню.
Коли прийшли на площу Вольтера і П'єр побачив юрбу, що вже товпилася там, зрозумів, що їм годі буде дотиснутися до вулиці Рокет. Зрештою ця вулиця певно замкнена. Йому прийшло на думку обійти далі вулицею Фолі-Реньо, що йде поза тюрмою, а відтам дістатися на ріг вулиці Мерліна.
І справді тут вони опинилися в самоті й пітьмі. Величезний будинок тюрми з високими, голими мурами, облитими світлом місяця, схиленого вже до заходу, виглядав мов купа каміння, холодного й мертвого вже довгі століття. Далі при кінці вулиці вони знову потрапили в густу юрбу, в чимраз сильнінішу течію, в безладний здвиг, в якому не видно було нічого, тільки бліді плями лиць. З великим трудом вони дотислися до дому на розі вулиці Мерліна, де жив Меж. Але віконниці квартири соціялістичного посла на четвертім поверсі були щільно позамикані, а в рамах усіх інших вікон, повідчиняних навстіж видно було стиск голів. А внизу винний склеп і приналежна до
