нього заля на першім поверсі були освітлені газом і напхані гостями, що, гомонячи та викрикуючи, очікували видовища.
— Я не смію йти нагору і стукати до Межа, — сказав П'єр.
— Ні, ні! І я не хочу! — скрикнув Ґійом. — Ввійдім хіба сюди. Побачимо, може ось тут із балькону буде дещо видно через голови людей.
Заля на першому поверсі мала широкий балькон, заповнений тепер дамами й панами. Та проте брати здужали пропхатися сюди і стояли кілька хвилин озираючись, силкуючися глянути в далечінь. Між двома тюрмами, великою і малою Рокетою, вуличка, піднімаючись вгору, розширювалася і творила немов квадратову площу, отінену чотирма рядами платанів понад тротуарами. Низькі будинки, хоровиті дерева, ціле те бридке вбожество розверталося, бачилось, безмірним пологом понад землею аж геть до безкрайого неба, де заходив місяць, а споза нього виблискували зорі. А площа була зовсім порожня, тільки геть ззаду видно було маленький, незначний рух; два ряди поліціянтів стримували юрбу й відтискували її у всі бокові вулиці. Тут не було п'ятиповерхових кам'яниць, тільки з одного боку на вилеті вулиці Сен-Мор, занадто віддалена, а з другого на розі вулиць Мерліна і Фолі Реньо. Таким чином навіть із найдогідніше положених вікон було майже неможливо побачити щонебудь. А ті цікаві, що товпилися на вулиці, бачили тільки плечі поліціянтів, та проте цей людський натовп більшав з кожною хвилиною, і з кожною хвилиною голосніше лунав її клекіт. Дякуючи розмовам пань, що близько них перехилилися через поруччя, чатуючи тут уже довгенько, обидва брати могли зрештою дещо добачити. Було пів до четвертої. Ґільйотина вже мусіла бути встановлена. Цей малий, неозначений рух внизу означав, що помічники ката прикріплювали ножа на ґільйотині перед тюрмою під деревами. Ліхтарня звільна ходила сюди-туди, п'ять або шість тіней мигало на землі. І більше нічого… Площа була немов велика темна яма, обведена з усіх бокі суцільною стіною оцієї гамірливої юрби, якої не було видно. А
