— Зовсім нічого. На площі не було ані живого духа, буря вже надходила здалека. Я прийшов додому, не стрінувши ані душі людської. Увесь дім лежав у найглибшім спокою.
— А хіба ж ви не подумали заглянути, чи бідний Зефірин вернувся із каплиці й чи спить? Хіба ви не заглядали до нього кожного вечора?
— Ні. Бідний хлопчик був уже дуже самостійний і мав свою волю, а ми лишали йому якнайбільше свободи. А при тому так було спокійно й тихо скрізь, що мені і в голову не шибнула думка переривати йому сон. Я пішов просто до своєї кімнати, стараючись робити якнайменше шуму. Я поцілував своїх дітей і ліг зараз до ліжка, ще хвилину побалакавши з жінкою, яку на радість я застав значно здоровішою.
О. Филип, потакуючи, кивнув головою й перервав нарешті мовчанку.
— Так, так, усе це дуже натуральне, — промовив.
Усі присутні, бачилось, були тієї самої думки, й припущення, що якийсь нічний волоцюга коло пів до 11–ої допустився злочину, а потім утік вікном, яким уліз уперед, набирало чим раз більшої ймовірности. Сімонове оповідання потверджувало те, що говорили Міньо і панна Рузер. А обидві пані Мільом пригадували собі навіть, що коли западала ніч, бачили якогось підозрілого чоловіка, який волочився по площі.
— Так, багато лихих людей волочиться по вулицях! — сказав єзуіт. — Надіймося, що поліція винайде убивцю, хоч її завдання в усякому разі буде не легке.
Тільки в Марковій душі бунтувалося щось проти того припущення про якогось невідомого волоцюгу, що буцім то кинувся на хлопчину, хоча він перший напав був на цю думку. Але чим далі, тим ясніше він почував її неймовірність. Чи не слід би радше допустити, що той хтось був знайомий хлопцеві, що говорив із ним зразу ласкаво і збудив у ньому повне довір'я? Але це було таке неясне, що Марко, бачивши все це одну хвилину перед собою немов освічене блискавкою, зараз знову опи-
