Хто дасть мені крила голубині,
я полечу і спочину.
Псалом 54, 7.
На горі стояв манастир. Його видно було далеко навколо, а одна стіна блискотіла на всю околицю. В манастирі було повно жінок, гарних і негарних, і всі вони за суворим уставом служили Господу і Його Діві-Матері.
Найкраща черничка називалася Беактріс і була ключницею манастиря. Прегарного росту й постави, сповняла вона свою службу ходячи повільно, прибирала на хорах і у вівтарі, тримала лад у закристії і дзвонила вдосвіта і в надвечір'я.
Та за той час визирала вона не раз з вогкими очима в далекі простори піль; там блискотіли шоломи, в лісах лунали мисливські роги і голосні окрики мужчин, а її груди розпирала туга за світом.
Коли не могла довше поборювати свого бажання, встала раз серед місячної червневої ночі, взула на ноги нові, добрі черевики і готова до мандрівки стала перед вівтарем.
— Я служила Тобі вірно оце вже багато літ, — промовила до Діви Марії, — але тепер на Тобі оці ключі, я не можу довше витримати вогню в моєму серці.
І поклала зв'язку ключів на вівтарі, а сама пішла геть із манастиря. Зійшла з гори відлюдною стежкою і йшла, йшла, аж поки в діброві не надибала перехресної дороги. Не знаючи, в який бік податися далі, вона сіла біля криниці, що була оцямрована кам'яними плитами і де була також кам'яна лавка для прохожих. Тут просиділа аж до сходу сонця, коли вся вона припала росою.
Ось викотилося сонце понад верхів'я дерев, а його перше проміння, продираючись лісовою дорогою, освітило прегарного
