був порожній, але ще на багатьох місцях видно було на ньому сліди крови. Наглі гнівні викрики переривали тишу. Джіякоббе крикнув:
— Покладімо сюди святого!
І погруддя поклали на дошках, а потім узялися руками тягти віз до броду. Отак воєнна процесія перейшла границю. Понад збитими рядами бігали металічні блиски; закаламучена річка сипала огнистими іскрами і вся червона, мов потік ляви, горіла поміж тополями, в'ючися далі й далі, аж попри чотиригранні вежі. На невеличкім горбику видно було Москаліко, що спало в гайку оливних дерев. Десь-не-десь чути було гавкання псів, що відповідали одні одним зі скаженим упором. Перейшовши брід, дружина покинула широкий гостинець і пустилася на правицю півперек поля, біжучи щосили. Носильники взяли знову на рамена срібне погруддя, що стирчало понад головами і над колосистим пахучим збіжжям, понад яким, мов зірки, блукали світляні хрущики.
Та нараз пастух, що стеріг збіжжя в солом'яній колибі, пройнятий диким страхом на вид цієї озброєної купи народу, вискочив і почав утікати вгору горбиком, репетуючи на все горло:
— Рятуйте! Рятуйте!
Його крик збудив луну в оливному гаю. Але Радузийці кинулися наперед щодуху. Поміж пнями дерев, у висохлих поточинах срібний святий блискотів і видавав голосний бренькіт, зачіпаючися за гілляки і маючи ось-ось упасти, роз'яснювався цілими снопами світла. Десять, дванадцять, двадцять пострілів із рушниць при світлі блискавок посипались на позамикані доми, мов цупкий град. Чути було цокання куль, потім крики; далі почувся швидкий рух; двері відчиняно, інші замикано; розбиті шибки бряжчали, вазони з квітами падали на вулицю, розбивалися на черепки. Позаду купи нападників білий дим піднімався в тихому повітрі і творив пляму на освітленім небі. Затуманені, ошалівши ї ошалівши з дикої лютости, вони кричали:
