як при житті. Ліва була притиснена до серця. Тільки одна крапля крови капнула йому з рани на руку і блискотіла при світлі зір мов рубін, насаджений на маленький золотий перстень на четвертім пальці.
Весняний спокій. Тихо так, мов камінь заліг на горбах. Тільки десь колись дихне вітер, зашепочуть гілки, не то сумовито, не то байдужно; це шуміла нічна пісня смерти — резиґнація.
Та сама весняна ніч укривала також ліси і поля, міста і села в північній частині нашої вітчизни. В маленькому містечку все вже поснуло. І в великім, подібнім до замку домі міського начальника все було тихо. Вікна були позаслонювані рулетами. Тільки в партері два вікна, що виходили в сад, були широко відчинені. Перський килим покривав підлогу кімнати. Напроти вікон висунено фортеп'ян. В нічних присмерках розливалася Імпровізація As dur op. 142, ч. 2 Франца Шуберта. Середній уступ відіграно занадто швидко, занадто пристрасно; було в тій грі щось наче тривога і неспокій. Швидко прогомоніли останні акорди малого, гарного твору. В далекій далечині чути було спів. Раз виразніше, раз слабше. Це співали вояки, маршуючи шляхом до кордону, де цими днями вибухла війна.
Ось до неї виразно долітають слова:
Гей нічия ж то смерть не краща,
Як та вояцька в бою наша!
В кривавім бою
В чистому полю, —
Ніхто там не плаче за тобою.
Хто на постелі мре — сумує,
В темну країну сам мандрує;
