показувала їм під блискучим плесом води божеську стать їх батька, котрого душа оживляла бистрі хвилі. Вони не знали нічого на світі крім лісу, в котрому родились. Вони ніколи не бачили сонця інакше, як тільки крізь гущавину гілляк. Бібліс ніколи не розставалася зі своїм братом і обнімала його за шию, коли йшли удвох.
Вона мала на собі маленьку туніку, що виткала їй мати на дні ріки; туніка була синяво–сіра мов перші ранкові проблиски. Каунос мав тільки довкола стану очеретяний пояс, з якого звисала жовта опинка.
Як тільки розвиднялося настільки, що можна було йти по лісі, вони ходили обоє геть далеко, бавилися дикими яблуками, що попадали з дерев, або шукали квітів, щонайбільших і найзапашніших. І що знайшло одно, все те було для другого; вони ніколи не сперечалися, а за це мати хвалила їх перед іншими німфами, своїми приятельками.
Та коли їм минуло дванадцять літ, мати зробилася чогось неспокійна і кілька разів ходила за ними назирці.
Діти вже не бавилися і, пробувши цілий день у лісі, не приносили в руках нічого, ані пташок, ані квітів, ані плодів, ані вінців. Вони йшли так близько одно одного, що їх волосся перепліталося. Руки Бібліс блукали по братових раменах. Часом вона цілувала його лице; тоді обоє стояли мовчки.
Коли було дуже гаряче, вони простягалися на м'якій траві і, лежачи на грудях серед пахучого моху, розмовляли і вдивлялися пильно одно в одного.
Тоді Ціянея закликала свого сина набік і запитала його:
— Чого ти сумний?
— Я не сумний, — відповів Каунос. — Колись я був сумний — від сміху і від забави. А тепер усе змінилося. Я не потребую забави, мамо, а коли не сміюся, так це тому, що я щасливий.
— Чим же ти щасливий? — запитала його Ціянея.
— Дивлячись на Бібліс, — відповів Каунос.
