Саламанці цвістиме-процвітатиме, бо робітників підростає там багато! Він додав ще звичайно, що минуться літа проби, та що всього буде в достатку, бо "хто посилає дітей, пошле і на дітей".
А тим часом приходилося журитися дітьми самій Анні, що від ранку до вечера ламала собі голову, де добути для них усяку потрібну річ. Перту зі свого боку обробляв також старанно землицю та старався всякими способами добути хоч сяку-таку користь із лісів та боліт, що розлягалися навколо його хутірця. Одначе ні їй, ні йому не вдавалося тримати біду на відповіднім віддаленні від хутірця.
Не знаючи, як зарадити біді, Перту постановив розширити трохи межі свого поля за рахунок величезного казенного лісу. Але то була не дуже мудра річ, як йому пояснив пізніше лісничий, бо "дерева і та земля належать не тобі, а урядові, громаді, чи того не розумієш?"
Перту думав, що й він член громади і що ліпше було би підтримати життя кільком особам, створеним на образ і подобу Божу, ніж кільком казенним соснам. Одначе лісничий постарався таки переконати його в правдивості своїх слів, давши йому нагоду поїхати на казенний рахунок до губернського міста та погостювати якийсь час у жовтім будинку куопійської тюрми. Там прийшлося Перту відсиджувати ті грошеві претенсії, які до нього мав уряд.
Надійшло знову літо. Сонце світило яскраво, коли Перту вийшов із Куопійо. Від часу до часу чути було кування зозулі, а пташки виспівували весело. Самохіть підбадьорився Перту і повеселішав, коли вечером побачив перед собою синяву озера Саламампі і ярку зелень жита на своєму полі, що вже починало колоситися.
— Приємно буде попрацювати з Анні на такім краснім полі, як прийдуть жнива, — думав він. — Приємно буде дивитися на дітваків, як вони перевертатимуться на вимолочених снопах, як гратимуться, мов годовані телятка, на стерні, доки старші
