Ну, латочки у мене знайдуться.
Тоня підійшла до люстра і стала приглядатися меланхолійно своїй постаті. Відцвіла! Волосся, очі м'ягкі, мляві, без блиску, наче час присипав їх тоненькою верствою пилу. Еге!
— Прошу!
— Добрий день!
— Добрий день, вуйку!
— Що, ти ще не снідала?
— Як бачиш, ні! Але я зараз дожену. Сідай, прошу!
Старий, сивий як голуб пан з приязним лицем поклав обережно свій капелюх на столику і сів на фотель.
— Гарна погода, Тоню. Що це за листи у тебе?
— Ет, самі дурниці. Рекомендації, адреси від винарів та ін. Але ось лист від тіточки Вальгавзен.
— А що там чувати коло неї?
— Все добре, крім старости.
— Ого, а це що? Захорувала?
— Так, від самоти.
— Що, тета?
— Так, вуйку, можна мати без числа слуг, а проте почувати себе самітним.
— Так, але ти говорила про старість.
— Авжеж! Перша ознака наближення старости, це те, що чоловік почуває себе одиноким.
— Але така добра ґаздиня.
— Га-га-га, вуйочку, ти собі забавний! Ні, без жарту. Бачиш, тета хоче, аби я її відвідала. Пст, тихо, я знаю, що хочеш ти сказати. Ти готов їхати зі мною, але я на це не згоджуся. Ти при своїх шестидесяти двох роках мав би вибиратися в морську подорож, мучити себе!… Ні, нізащо у світі! А їхати самій також не хочеться. Адже знаєш, яка я непорадна. Ідучи на корабель, спотикнулась би тричі на містку, замість паспорта показала б готелевий рахунок, свої чемодани поміняла би з чемоданами якогось комівояжера з пробами товарів.
