— Алеж, люба дитинко!
— Зрештою сама тета подала вихід. Замість живої готова прийняти мальовану Тоню.
— Що!
— Правда, що це дивно?
— Але я цього не розумію!
— Ну, справа цілком ясна, вуйку. Тета Вельгавзен хоче, аби я дала відмалювати себе для неї.
— Ай, ай, також концепт!
— І я так думала, вуйку.
— Щож, зробиш це?
Тоня здвигла раменами.
— Не дуже радо. Можеш догадатися.
— Чому?
— Бо воно — трохи запізно.
— Що? Чи ти…
— Ну, але… перейдім до чого іншого. Для тебе, дорогенький вуйку, я все “дитина” і, очевидно, лишуся такою. Слухай…
— Зроби мені ласку та випий уже раз свою каву. Я не можу на це дивитися, як на молоці робиться кожушок.
Тоня засміялася та стала швидко снідати. Вуйко підвівся з крісла.
— Ну, тепер я йду. Не будеш мати нічого проти того, як я заберу тебе по обіді-сніданню на прохід?
— Навпаки. Я дуже рада. Куди поїдемо?
— Ах, кудинебудь на свіже повітря.
— Згода, вуйку. О другій годині я буду вже тебе чекати.
Він пішов дрібненькими кроками, а вона стала при відчиненім вікні і вдихала золотистий весняний запах, що напливав знадвору. Та нараз промайнула їй в голові думка: а ти таки без серця, небого, що проводиш тут свої дні, мов у сні, замість жити при одинокій своїй родині. Бо “вуйко” не був властиво вуйком Тоні, але її опікуном, довголітнім приятелем її батьків, що, вмираючи, поручили йому доньку. Вона ще дитиною кликала його