Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 20. Переклади (1962).djvu/341

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Тоді йду до своїх батьків.

— Ах, так! — сказала Тоня, пригадавши слова вуйка:

— Робите студії на вільнім просторі?

— Та ніби так, — засміявся він. — Уживаю сонця.

— Видно це по вас, — відповіла весело, натякаючи на обгоріле лице. — В кожнім разі ви не повинні цього робити без накриття голови.

— Ах, що там! — пробуркотів.

Помітний контраст до здорової, обгорілої фарби його лиця творили його, білі як сніг, маленькі руки, що в суставах не були грубші як у двадцятилітнього хлопця.

***

Найближчий день, то була неділя. Чистий голос дзвонів залунав у Тониній кімнаті. Сонце горіло над садом. Люди гуляли весело у святочних строях по вулиці. Тоню забрала велика охота вийти і вмішатися у ту веселу, говірливу юрбу. Нараз побачила вуйка, що йшов садом, і посумніла. А все ж таки він одинокий чоловік, що піклується мною, обізвалося щось у її нутрі.

— Підемо на прохід? — запитав він по своїм “Добрий день!”

— Добре, ходімо.

Одяглася й вийшли. Вона йшла певним кроком усе трохи наперд нього. Голову тримала трохи назад так, що її очі дивилися просто в синє небо. Нараз залунав коло неї тонкий голос вуйка:

— Алеж, Тоню, куди ти йдеш властиво? Та ж ти біжиш.

Вона звернула лице в його бік.

— А… а…

Бачиш, я зараз подумав, що ти не знаєш, куди біжиш.

Показалося, що вона всього кілька кроків від ательє. Спаленіла, взяла вуйка під руку і пішла в іншім напрямку.