не приглаженої, простої природи, молодости зі свіжим пухом наївної змисловости довкола червоних уст, любої дикости, непогамованого, невпинного, майже несвідомого бажання.
Тоня зідхнула. Як то, і її мав би він колись полюбити? Її, стару панну, перецвілу, зів'ялу в сумній самоті? Її, якій довіряв так, як матері? А коли не схоче її, вона мусить умерти. Мусить. Сльози полилися потоком із її очей, коли згадала, що не буде їй вільно бути близько нього. Ні, такий час не повинен, не сміє настати для неї ніколи у світі! Але чи ж нема у неї нічого, чим могла би прикувати його до себе? Вона схопилася, мов ужалена. В голові промайнула їй якась думка. Боже Всевишній! Спаленіла аж по самі вуха. Її уста стиснулися судорожно. І чому ж ні? — запитала себе з блискучими очима. А потім наче гора звалилась їй на серце. О, Боже, коли б мала хоч одного чоловіка на землі, у кого могла би попрохати поради, допомоги! Вуйко? Ні, не зрозумів би її ніколи, ніколи! Ні, вона сама-самісінька! Сама мусіла перебути свою боротьбу, не радячись ні з ким, крім свого серця.
В гарячці увійшла до його ательє.
— Чи ви були тут учора? — запитав.
— Так, — відповіла, — але я вернулася, бо ви мали гостя!
Не відповів нічого, лише потупив очі в землю. По хвилині запитала Тоня:
— Чи це ваша суджена?
Засміявся тихо.
— Ні!
Потім узявся до малювання. Малював майже півтори години, а потім сказав:
— Тепер образ уже готовий настільки, що можу його викінчити без вашої присутности.
— То вже кінець? — запитала глухо.
Кивнув головою.
— Може дозволите сиґаретку? Ах, правда, ви не курите!
Вона встала і взяла свої рукавички. Ґудзики не хотіли
