у саду Сансусі. Та ось одного дня трапилося, що в моїй пам'яті виступили риси лиця і якийсь такий любий тон голосу та поведінка, хоч я й не міг ніяк нагадати, до якої особи належали вони. Нема нічого докучливішого, як оттаке поринання в старих споминах. І тому я аж якось радісно жахнувся, пригадавши собі по кількох днях раптом малу Вірочку і спостерігши, що це власне її любий, забутий образ снувався довкола мене і так тривожив мене. Так, я втішився цим відкриттям, як чоловік, що зовсім несподівано віднайшов свого найщирішого приятеля; виблідлі кольори відживлялися помалу, і нарешті ціла люба осібка станула знов передо мною як жива, з її усміхом, з її наскоками ніжної сердитости, з її дотепом — і краща, як була за життя. Відтепер цей чарівний образ не хотів покинути мене, заповняв усю мою душу, ходив і стояв усе біля мене, куди я повернувся і де зупинився, розмовляв зі мною, сміявся зо мною, але невинно і без великої ніжности. А я щодень більше підлягав її чарам, її образ з кожним днем набирав для мене більше дійсности. Легко викликати духів, але тяжко відправити їх потім назад у їх темне ніщо; тоді вони дивляться на нас так благально, а наше серце так проречисто промовляє за ними… Я не міг ніяк відірватися і закохався в малу Вірочку, що вже сім літ перед тим була вмерла. Отак прожив я шість місяців у Почдамі, зовсім потонувши в тій любові. Ще стараніше як упред я вистерігався всякої стичности з зовнішнім світом, і коли хтось на вулиці занадто близько проходив біля мене, то я почував вельми прикре занепокоєння. Я почував глибокий страх перед усякими стрічами, так як його мабуть почувають духи покійників, що ходять вночі; адже говорять про них, що пострічавши живого чоловіка, вони перепуджуються так само, як перепуджується живий чоловік, стрічаючи мару.
