ґраціозної доброти, більше душа, ніж лице, і тому я ніколи не міг вповні уявити собі його зверхніх форм. Очі лагідні, як квіти. Губи трохи бліді, але принадно склеплені. На ній був шовковий пенюар кольору блаватів, але це й була вся її одежа; шия і ноги були голі, і крізь м'ягку, тоненьку одежу просвічували іноді, мов крадькома, стрункі та ніжні сустави. Слова, якими ми розмовляли з собою, також вилетіли мені з пам'яти; лише знаю, що ми заручилися одно з одним і пестилися з собою весело, одверто і щиро, як наречений з нареченою, ба навіть мов брат із сестрою. А іноді ми й не говорили зовсім нічого, тільки гляділи одно на одно, око в око, і в тім блаженнім огляданню проводили ми цілі вічності… Від чого я прокинувся, цього також не можу сказати, але ще довго потім я розкошувався посмаком того любовного щастя. Довго був я мов припоєний нечуваною розкішшю, смажна глибина мого серця була немов наповнена блаженством, невідома мені радість розливалася, бачилось, по всіх моїх чуттях, і я був веселий і погідний, хоч у своїх снах ніколи вже не бачив своєї милої. Але чи ж не розкошувався я її видом цілі віки вічисті? Та й вона знала мене дуже добре і розуміла, що я не люблю повторень.
— Їй-богу, — мовила Марія, — ви направду чоловік щасливий на руку. Але скажіть мені, панна Лявренція — чи це була мармурова статуя, чи малюнок? чи покійниця, чи може сон?
— Може всього того потроху, — відповів Максиміліян дуже поважно.
— Так я й думала, дорогий друже, що та коханка мусіла бути дуже сумнівного тіла. І коли ж розповісте мені історію вашого кохання з нею?
— Завтра. Це довга історія, а сьогодні я втомлений. Був власне в опері і маю занадто багато музики в вухах.
— Ви тепер часто ходите в оперу, і мені здаєть-