не так ентузіястично тужливо, одежа лежала так безсильно на його тілі, він держав свою тростинову паличку так ідилічно в руці, що все нагадував мені тих молодих пастушків, яких видаємо в старих пастирських драмах, де вони дроботять та примиляються зі своїми паличками, обвиненими в стяжки, та в своїх яснобарвистих курточках. І його хід був такий панянський, такий елеґійний, такий етеричний. Увесь він виглядав як зітхання в лякерках. Жінкам він дуже подобався, та сумніваюся, чи хоч у одної збудив до себе сильну пристрасть. Для мене мала його поява щось кумедно-нестравне, а причина цього лежала, мабуть, поперед усього в його французькій мові. Хоча Белліні вже кілька літ перебував у Франції, то все ще говорив по-французьки так погано, як ледве може говорять у самій Англії. Властиво не слід його вимову означати словом «погана»; «погана», це ще тут занадто добре. Треба б сказати «страховинна», «кровосумішна», «світопреставительна». Еге ж, коли чоловік був із ним у товаристві і він починав як кат калічити ті нещасні французькі слова і з незрушимим супокоєм випаковувати всякі благоглупості, то думалось іноді, що ось-ось мусить ударити перун і завалити весь світ. В цілій кімнаті тоді залягала мертвецька тиша; смертельна тривога малювалася по всіх обличях, на одних крейдою, на других цинобром; пані не знали, чи вмлівати їм, чи втікати; мужчини поглядали з жахом на свої сподні, щоб переконатися, чи дійсно вони не перезабули надягати їх; а найлячніше було те, що цей перестрах рівночасно збуджував порив до конвульсійного сміху, який ледве можна було стримати, закусуючи губи. Оттим то, буваючи в товаристві з Белліні, почував я в його завсіди якийсь жах, що силою якоїсь дивовижної принади рівночасно відпихав і притягав. Іноді його мимовільні калямбури були лише смішні і в своїй ку-
